Судами розглядалась цивільна справа про визнання недійсним договору купівлі-продажу і витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позивач посилалась на те, що колишній чоловік без її згоди продав квартиру, яка була придбана у шлюбі за спільні кошти. Про продаж квартири їй стало відомо після розірвання шлюбу. Набувач квартири подарував її третій особі. Вказане стало підставою для звернення до суду.

Суд першої інстанції позов задовольнив частково. Договір купівлі-продажу визнав недійсним.

Суд апеляційної інстанції задовольнив і решту вимог та витребував спірну квартиру із незаконного володіння.

ВССУ погодився з рішенням суду апеляційної інстанції та залишив його без змін.

Верховний Суд України, переглядаючи рішення за заявою володільця квартири, встановив, що суди невірно застосували норми матеріального права та не встановили всіх обставин у справі.

Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне.

Згідно зі статтею 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначено, що правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.

Відповідно до вказаних норм згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.

ВСУ зазначив, що відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

ВСУ роз’яснив, що з аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Також Верховний Суд України вказав, що суд невірно застосував статтю 261 ЦК України та не звернув увагу на те, що позивач повинна також довести той факт, що вона не лише не знала, а й не могла дізнатися про порушення своїх прав протягом 8 років (з огляду на презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав у разі недоведення протилежного).

Вищевказане стало підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

З повним текстом постанови ВСУ від 22.02.2017 та правовою позицією у справі № 6-17цс17 можна ознайомитись за посиланням.