Позивач звернувся до суду з позовом, посилаючись на положення частини другої статті 203, статей 237, 238, 1212 ЦК України, у якому зазначав про те, що, перебуваючи у шлюбі з відповідачем надав їй довіреність строком на 3 роки на керування своїм власним транспортним засобом AUDI Q7. Після розірвання шлюбу позивач направив особі вимогу про повернення автомобіля, повідомив про припинення довіреності, але в цей же період, позивач дізнався, що його колишня дружина продала автомобіль своїй матері.

Позивач вказував, що дії відповідача не відповідали його волі, як власника автомобіля, а відповідач продала автомобіль, переслідуючи свої власні інтереси, приховала реальну вартість транспортного засобу, діяла не в інтересах власника автомобіля, тобто без дозволу, таємно, на власний розсуд реалізувала автомобіль своїй матері у своїх власних інтересах.

Суди всіх інстанцій дійшли висновку про відмову у позові. Суд першої інстанції зазначив, що чинним законодавством не заборонено вчиняти правочини щодо відчуження майна між дієздатними особами, які перебувають у родинних відносинах. Вартість спірного майна позивач оспорює в судовому порядку по іншій справі про відшкодування коштів. Відповідач діяла у оспорюваному правочині, як представник власника за чинною на той час довіреністю і при цьому мала необхідний обсяг цивільної дієздатності для вчинення правочину.

Апеляційний суд вказав на те, волевиявлення позивача на момент уповноваження відповідача довіреністю, якою було передбачено право продажу спірного автомобіля за ціною та на умовах на власний розсуд уповноваженого, було вільним та відповідало його внутрішній волі, що є однією із вимог, додержання якої є необхідною для чинності правочину, відповідно до положень статей 203, 215 ЦК України.

ВС погодився з висновками судів попередніх інстанцій та зазначив, що відповідно до частини першої статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

ВС роз’яснив, що необхідними ознаками правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою є:

1) наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і другої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди;

2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками;

3) дії представника здійснюються в межах наданих йому повноважень.

ВС нагадав, що Верховний Суд України в пункті 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначив, що для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

Суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що вчиняючи правочин, предметом якого є спірний автомобіль, відповідач діяла в межах чинного законодавства із урахуванням повноважень, наданих позивачем на підставі довіреності. А неповернення позивачу виручених коштів від продажу автомобіля не є підставою для визнання правочину недійсним, однак не позбавляє останнього права звернутися до суду із відповідним позовом з метою захисту своїх прав у зв’язку із неналежним виконання договору доручення (постанова від 18.07.2018 у справі № 357/6663/16-ц).