Сімейний кодекс України надає право особам, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям укласти шлюбний договір для врегулювання майнових відносин між собою, визначення майнових прав та обов’язків, визначення майнових прав та обов’язків подружжя як батьків.
Стаття 93 Сімейного кодексу України визначає зміст шлюбного договору та встановлює обмеження щодо його змісту. Так, шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, та за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Згідно зі статтею 103 Сімейного кодексу України шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України.
Відповідно до практики Верховного Суду з розгляду справ про визнання шлюбного договору недійсним критерієм правозгідності (правомірності) шлюбного договору є, по-перше, відсутність суперечностей між його змістом та вимогами закону, тобто відповідність договору імперативним нормам та, по-друге, дотримання моральних засад суспільства.
Касаційний цивільний суд у своїх постановах звертає увагу на те, що договір, у тому числі шлюбний договір, насамперед є категорією цивільного права, та відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.
Сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає із змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.
Відповідно до висновку Верховного Суду з урахуванням змісту статей 9, 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною.
Так, у справі № 756/7489/15-ц Верховний Суд не визнав умови шлюбного договору, відповідно до яких «майно, яке не підлягає державній реєстрації, нажите під час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя, а майно, яке підлягає державній реєстрації, нажите подружжям під час шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з подружжя, на чиє ім’я зареєстровано рухоме або нерухоме майно» такими, що ставлять позивача в надзвичайно невигідне матеріальне становище.
У справі № 522/25760/16-ц Верховний Суд встановив наявність підстав для визнання недійсним пункту шлюбного договору, яким було передбачено, що у випадку розірвання шлюбу в особисту приватну власність чоловіка переходить мотоцикл, який належав дружині до реєстрації шлюбу; автомобіль, що був набутий в період шлюбу; майнові права на машиномісце, набуті в період шлюбу. Касаційний цивільний суд зазначив, що, установивши характер спірного пункту шлюбного договору та те, що за його умовами передається у власність одному із подружжя нерухоме майно, право на яке підлягає державній реєстрації, суди дійшли обґрунтованого висновку, що він суперечить частині п`ятій статті 93 СК України, а тому правильно визнали такий пункт шлюбного договору недійсним з підстав, встановлених частинами першими статей 203, 215 ЦК України.
А у справі № 752/22220/16-ц Верховний Суд погодився з рішенням апеляційного суду про відмову у задоволенні позовних вимог особи, яка покликалась на те, що шлюбний договір був укладений за кілька днів до розлучення і за основним змістом є поділом спільного сумісного майна подружжя, а, отже, суперечить самій сутності шлюбних договорів. Так, у спірних пунктах договору було зазначено, що особистою власністю позивача є житловий будинок, а відповідача – квартира, які їм, відповідно, і належать.
Також у шлюбному договорі було передбачено, що на зазначені об’єкти особистої приватної власності за будь-яких обставин не поширюються положення глави 8 Сімейного кодексу України, у тому числі статті 60, 62 Сімейного кодексу України.
Суд першої інстанції у цій справі дійшов висновку, що спірні пункти шлюбного договору суперечать частині п’ятій статті 93 СК України, оскільки за ними у власність кожному з подружжя передано нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, а тому в силу положень статей 203, 215 ЦК України є недійсними.
Апеляційний суд відмову у задоволенні позову мотивував тим, що спірний шлюбний договір не суперечить частині п’ятій статті 93 СК України, оскільки за договором не передбачена перереєстрація нерухомого майна та укладення цивільно-правових угод на його виконання.
ВС погодився з висновком апеляційного суду та зазначив, що сторони не передавали у власність один одному нерухоме майно, право на яке підлягає державній реєстрації, а тільки встановили правовий режим майна, право власності на яке вже було зареєстровано за кожною із сторін.
Посилання на судові рішення:
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72073900
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73304482
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/82217599
адвокат Богуцька Людмила Павлівна