Правові основи заробітної плати
Конституцією, як основним законом України, закріплено право на працю і заробітну плату, а саме у ст. 43 зазначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Кодексом законів про працю України дано визначення заробітної плати, де в ст. 94 зазначено, що заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується.
Регулювання оплати праці в Україні забезпечується двома способами – державним та договірним.
Держава забезпечує право на оплату праці працівника шляхом прийняття нормативно-правових актів, якими визначає економічні, правові та організаційні засади оплати праці, встановлює права, гарантії, компенсації та відповідальність за порушення законодавства про оплату праці.
Відповідно до ст. 8 Закону України «Про оплату праці» держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій; встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету; а також шляхом оподаткування доходів працівників.
Окрім того, згідно ст. 10 Закону України «Про оплату праці», розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України не рідше одного разу на рік у законі про Державний бюджет України з урахуванням пропозицій, вироблених шляхом переговорів, представників професійних спілок, роботодавців, які об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди, та переглядається залежно від зміни розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Таким чином, у державі гарантується отримання громадянами заробітної платні за виконану працю не нижче встановленого законодавством рівня. Разом з тим існують різні системи оплати праці у зв’язку зі специфікою праці, передбачені Кодексом законів про працю України та іншими нормативними актами.
У свою чергу договірне регулювання оплати праці працівників підприємств здійснюється на основі системи угод, що укладаються на державному (генеральна угода), галузевому (галузева угода), регіональному (регіональна угода) та виробничому (колективний договір) рівнях відповідно до Закону України «Про колективні договори і угоди».
Найбільш повно договірний спосіб регулювання оплати праці розкривається в колективному договорі, який укладається між власником або уповноваженим ним органом з однієї сторони і однією або кількома профспілковими чи іншими уповноваженими на представництво трудовим колективом органами, а у разі відсутності таких органів – представниками працівників, обраними і уповноваженими трудовим колективом.
У колективному договорі можуть встановлюватись форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат.
Зазначені умови колективного договору повинні визначатись з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами, оскільки умови колективних договорів або угод, що погіршують порівняно з чинним законодавством становище працівників, є недійсними, і тому їх забороняється включати до договорів і угод.
Власник або уповноважений ним орган не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.
Такі питання власник або уповноважений ним орган повинен вирішувати разом з виборним органом первинної профспілкової організації, який діє на підприємстві, в установі або організації.
Умови оплати праці, розміри, порядок і строки виплати заробітної плати доводяться до відома працівника при укладанні трудового договору (контракту).
Проте, у разі зміни діючих умов оплати праці в бік погіршення власник або уповноважений ним орган зобов’язаний повідомити працівника не пізніше як за два місяці до їх запровадження або зміни.
Заробітна плата повинна виплачуватись працівникам регулярно в робочі дні, але не рідше двох разів на місяць.
У випадку, коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні.
Виплата заробітної плати здійснюється за місцем роботи. За особистою письмовою згодою працівника виплата заробітної плати може здійснюватися через установи банків, поштовими переказами на вказаний ними рахунок (адресу) з обов’язковою оплатою цих послуг за рахунок власника або уповноваженого ним органу.
Своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості.
Відрахування із заробітної плати можуть провадитися тільки у випадках, передбачених законодавством.
При кожній виплаті заробітної плати загальний розмір усіх відрахувань не може перевищувати двадцяти відсотків, а у випадках, передбачених законодавством, – п’ятдесяти відсотків заробітної плати.
Однак, це обмеження не поширюється на відрахування із заробітної плати при відбуванні покарання у вигляді виправних робіт та при стягненні аліментів на неповнолітніх дітей.
У цих випадках розмір відрахувань із заробітної плати не може перевищувати 70 відсотків.
При кожній виплаті заробітної плати власник або уповноважений ним орган повинен повідомляти працівника про загальну суму заробітної плати, про розміри і підстави утримань заробітної плати та суму заробітної плати, що належить до виплати.
Законодавством встановлений обов’язок власника або уповноваженого ним органу провести повний розрахунок з працівником у разі його звільнення.
Так, у разі розірвання трудового договору власник або уповноважений ним орган зобов’язаний у день звільнення виплатити працівнику всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації.
Порушення прав працівників на заробітну плату та способи їх захисту
Стан судової практики в Україні свідчить, що порушення вимог Конституції та законів України щодо своєчасної і повної оплати праці працівників є непоодинокими.
Наслідком цього стає те, що працівник, який виконував роботу за трудовим договором, але не отримав належної йому заробітної плати, може вважати гарантії, встановлені Конституцією і законами України, певною мірою сумнівними, а свої права і законні інтереси – не захищеними.
Захист юридичними засобами порушених прав працівників має забезпечити їх ефективне і оперативне відновлення.
Серед таких засобів найбільш відповідним вимогам часу є захист порушених прав судом.
Відповідно до цивільного процесуального законодавства справи про стягнення заборгованості по заробітній платі розглядаються судами в порядку наказного та позовного провадження.
Найбільш швидким та економним процесуальним способом для відновлення порушених прав працівника є звернення до суду із заявою про видачу судового наказу.
За даними Єдиного державного реєстру судових рішень, судами Львова в період з січня по серпень 2015 року включно було винесено 218 судових наказів про стягнення заборгованості по заробітній платі.
Згідно п.1 ч.1 ст. 96 Цивільного процесуального кодексу України судовий наказ може бути видано, у разі якщо заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати.
Інститут наказного провадження передбачає короткий строк розгляду (три дні з моменту винесення ухвали про відкриття наказного провадження) і проводиться без судового засідання і виклику сторін. Однак, для реалізації наказного провадження необхідно мати на увазі, що безумовною підставою для реалізації наказного провадження є відсутність спору про право, а це значить, що у заявника повинні бути безспірні докази порушення його прав роботодавцем.
Таким чином, у порядку видачі судового наказу не можуть заявлятися вимоги щодо стягнення з боржника (роботодавця) середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, що передбачено ст. 117 Кодексу законів про працю України, оскільки в даному випадку суд повинен встановити вину власника або уповноваженого органу на підставі наданих сторонами доказів.
За наявності спору про право (неузгоджені суми, відсутність безумовних підстав для стягнення, тощо), працівник може звернутися до суду в порядку позовного провадження відповідно до положень статей 118-120 Цивільного процесуального кодексу України.
Як визначено у ст. 117 Кодексу законів про працю України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Затримка розрахунку з працівником за відсутності спору про розмір належних працівникові сум обумовлює обов’язок власника провести на користь працівника виплату середнього заробітку за весь час затримки розрахунку. Заявляючи таку вимогу до власника, працівник не зобов’язаний доводити наявність будь-яких шкідливих наслідків затримки розрахунку при звільненні.
Стаття 233 Кодексу законів про працю України запроваджує для звернення до суду щодо вирішення трудових спорів максимально скорочені строки.
Так, для звернення працівника до суду із заявою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та при відшкодуванні завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
Водночас, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.
Європейська правнича компанія захистить порушені права працівників.
Захист порушених прав та інтересів громадян безпосередньо витікає із закріпленого Конституцією України принципу верховенства права, як фундаментального принципу діяльності держави, суспільства та особи.
У п. 41 ухваленого Венеціанською комісією 25 березня 2011 року Звіту «Про верховенство права», зазначено, що «наразі можливий консенсус щодо обов’язкових елементів поняття «верховенство права», зокрема, таких, як: законність; правова певність; заборона свавілля; доступ до правосуддя у незалежних і неупереджених судах, в тому числі судовий контроль за адміністративними актами; дотримання прав людини; недискримінація та рівність перед законом».
Отже працівники, права яких на заробітну плату та її своєчасне отримання, були порушені, мають бути захищені всіма доступними для них правовими засобами, що має забезпечити ефективне відновлення їх прав та законних інтересів на базі конституційного принципу верховенства права.
При цьому нерідко проблемою виявляється недостатня правова обізнаність працівників, не готовність їх до захисту своїх прав та непоінформованість стосовно тих юридичних установ, які здатні це ефективно здійснити.
Європейська правнича компанія виходить з того, що ефективний правовий захист має бути доступним для всіх.
Для захисту конституційних прав громадян на своєчасне одержання винагороди за працю Європейська правнича компанія надає повний спектр відповідних юридичних послуг.
Європейська правнича компанія прагне утверджувати в своїй діяльності з правової допомоги клієнтам високі європейські цінності і стандарти, виходячи з того, що громадяни України вибороли своє право на честь та гідність, і не повинні залишатися безпорадними перед фактами порушення своїх прав та законних інтересів.
Ми надаємо юридичні консультації про права клієнтів та про правові способи їх ефективного захисту, а за необхідності безпосередньо захищаємо порушені права та інтереси, надаючи правову допомогу чи здійснюючи за дорученням представництво клієнтів (громадян та юридичних осіб) у судових та в інших органах, установах усіх рівнів.
Правова обізнаність громадян і роботодавців, їх готовність до вирішення трудових спорів з допомогою фахівців-юристів на умовах соціального діалогу, а також передбачений законодавством захист своїх прав та інтересів у суді, будуть важливою гарантією дотримання таких прав усіма сторонами і суб’єктами трудових правовідносин в Україні.