Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року у справі № 918/144/15 (провадження № 3-1143гс15).

Прокурор в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України звернувся до суду з позовом про визнання недійсним на майбутнє договору оренди та зобов’язання звільнити та повернути балансоутримувачу спірні нежитлові приміщення.

Прокурор зазначав, що спірне майно державної форми власності за цільовим призначенням повинно використовуватися для забезпечення громадян можливістю здобуття повної загальної середньої освіти та дошкільної освіти, задоволення їх потреб у навчальному та виховному процесах, реалізації здібностей, таланту, проте спірне майно фактично використовується суб’єктом господарювання для задоволення особистих потреб та одержання прибутку.

Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив, оскільки спірний договір оренди відповідає вимогам Законів України «Про оренду державного та комунального майна», «Про освіту» та «Про вищу освіту», у зв’язку з чим відсутні підстави для визнання його недійсним.

Апеляційний суд дійшов висновку про задоволення вимог, оскільки спірні орендовані приміщення на момент укладення договору перебували на балансі професійного ліцею, були об’єктом освіти і, відповідно до статті 63 Закону України «Про освіту», не могли використовуватися не за призначенням, могли бути передані в оренду виключно для діяльності, пов’язаної з навчально-виховним процесом.

Регіональне відділення Фонду держмайна оскаржило рішення судів та вказало, що між Товариством та професійним ліцеєм було підписано акт приймання-передачі про повернення з оренди спірних нежитлових приміщень, тобто на момент звернення прокурором з апеляційною скаргою до апеляційного господарського суду фактично відсутній предмет спору.

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, зазначивши, що правова проблема у цій справі зводиться до можливості визнання в судовому порядку недійсним розірваного договору оренди нежитлового приміщення, з приводу чого існує різна судова практика.

Суд касаційної інстанції звернув увагу, що у постанові Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року у справі № 918/144/15 викладено правову позицію, що визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення, який сторони розірвали, а майно повернули, є неможливим, оскільки предмет спору припинив існування.

А Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в ухвалі від 11 квітня 2018 року вказав, що правочин визнається у судовому порядку недійсним з моменту його вчинення, отже певні правові наслідки договірних правовідносин між сторонами можуть існувати і після розірвання спірного договору.

Велика Палата Верховного Суду з урахуванням положень статей 216, 236 Цивільного кодексу України зазначила, що, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов’язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

ВП ВС дійшла висновку, що за обставин, коли предметом спору у справі є недійсність договору і такий договір визнається недійсним з моменту вчинення, укладення сторонами додаткової угоди про припинення такого договору та повернення майна не може розцінюватися як підстава для припинення провадження у справі у зв’язку з відсутністю предмета спору.

Розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову (постанова від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17).