Вже майже 3 роки діє Закон України від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII «Про запобігання корупції». Водночас у його практичному застосуванні існує чимало проблем, пов’язаних із юридичною невизначеністю окремих норм.
Одним із таких проблемним питань необхідно розглядати реалізацію права державних службовців використовувати належне їм на праві приватної власності майно і перш за все – земельні ділянки та корпоративні права.
На підставі п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 25 Закону України «Про запобігання корупції» особам, зазначеним у пункті 1 частини першої статті 3 цього Закону, забороняється займатися іншою оплачуваною (крім викладацької, наукової і творчої діяльності, медичної практики, інструкторської та суддівської практики із спорту) або підприємницькою діяльністю, якщо інше не передбачено Конституцією або законами України та входити до складу правління, інших виконавчих чи контрольних органів, наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку (крім випадків, коли особи здійснюють функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі чи територіальній громаді, та представляють інтереси держави чи територіальної громади в раді (спостережній раді), ревізійній комісії господарської організації), якщо інше не передбачено Конституцією або законами України.
Поняття підприємництва чітко визначено чинним законодавством, а саме:
ст. 42 ГК України передбачає, що підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку;
ст. 1 Закону України від 7 лютого 1991 року № 698-XII «Про підприємництво» встановлює, що підприємництво – це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.
Отже, стосовно застосування цього поняття на практиці проблем фактично немає.
Проте чіткого визначення поняття «іншої оплачуваної діяльності» законодавство не містить.
У Методичних рекомендаціях з питань запобігання та врегулювання конфлікту інтересів у діяльності осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та прирівняних до них осіб, затверджених рішенням Національного агентства з питань запобігання корупції 14 липня 2016 року № 2, це питання також детально не врегулювано, а лише дається роз’яснення, що під «іншою оплачуваною діяльністю» варто розуміти будь-яку діяльність, спрямовану на отримання доходу і не пов’язану з виконанням особою своїх посадових обов’язків із виконання функцій держави або місцевого самоврядування.
Однак така дефініція звужує права громадян, на яких розповсюджується дія Закону№ 1700-VII розпоряджатись належним їм майном, особливо, що стосується передачі в оренду земельної ділянки.
Право власності на земельну ділянку може бути набуто у різний спосіб. Одним з них є спадкування, коли в результаті смерті батьків або інших осіб до державного службовця переходить право власності на земельну ділянку, яка знаходиться в іншому населеному пункті.
Використовувати таку земельну ділянку для проведення власної сільськогосподарської діяльності державний службовець не може через те, що проживає в іншому місці.
Залишати отриману земельну ділянку без використання було б неправильно, оскільки це засвідчує про безгосподарне використання землі, що прямо заборонено Земельним кодексом України, а відчужувати земельну ділянку не має сенсу, оскільки після завершення державної служби або служби в органах місцевого самоврядування особа може займатись на ній сільськогосподарською діяльністю.
Єдиним способом використання земельної ділянки може стати передача її в оренду, але це може бути розцінено як зайняття іншою оплачуваною діяльністю, оскільки такі дії не є підприємницькою діяльністю, про що вказано вище.
Водночас відповідно до ст. 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Ст. 42 Конституції України передбачає, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно зі ст. 43 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Відповідно до Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним. Конституцією України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; усі суб’єкти права власності рівні перед законом.
На підставі ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Детально питання оренди земельної ділянки регламентуються Цивільним кодексом України, Земельним Кодексом України, Законом України «Про оренду землі».
Таким чином, право громадян України і у тому числі осіб, зазначених у п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону № 1700-VII володіти земельною ділянкою і в тому числі передавати її в оренду ґрунтується на положеннях Конституції і законів України.
Окрім того, відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 46 Закону України «Про запобігання корупції» у декларації зазначаються доходи суб’єкта декларування та членів його сім’ї, які були отримані або нараховані упродовж звітного періоду. При цьому доходи включають дохід від надання майна в оренду (користування). Тобто закон допускає можливість передачі в оренду майна, в тому числі і нерухомого майна, особами, зазначеними у п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону № 1700-VII.
Тому питання передачі в оренду нерухомого майна і перш за все земельних ділянок особами, на яких розповсюджуються вимоги Закону України «Про запобігання корупції», потребують більш детальної і зрозумілої правової регламентації.
Щодо заборони, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 25 Закону № 1700-VII, то відповідні положення містилися раніше у п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону України від 7 квітня 2011 року № 3206-VI «Про засади запобігання і протидії корупції». Але відповідно до п. 2 Рішення Конституційного Суду України від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012 у справі № 1-14/2012 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» від 7 квітня 2011 року № 3206-VI, а саме: пункт 2 частини першої статті 7 щодо заборони особам, зазначеним у пункті 1 частини першої статті 4 цього закону, брати участь у загальних зборах підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку.
Ч. 2 ст. 97 ЦК України передбачає, що органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.
На підставі ч. 4 ст. 99 ЦК України назвою виконавчого органу товариства відповідно до установчих документів або закону може бути “правління”, “дирекція” тощо.
Згідно із ч. 3 ст. 65 ГК України для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) безпосередньо або через уповноважені органи чи наглядова рада такого підприємства (у разі її утворення) призначає (обирає) керівника підприємства, який є підзвітним власнику, його уповноваженому органу чи наглядовій раді. Керівник підприємства, головний бухгалтер, члени наглядової ради (у разі її утворення), виконавчого органу та інших органів управління підприємства відповідно до статуту є посадовими особами цього підприємства. Статутом підприємства посадовими особами можуть бути визнані й інші особи.
Відповідно до ст. 167 ГК України:
«1. Корпоративні права – це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
2. Володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом. Законом можуть бути встановлені обмеження певним особам щодо володіння корпоративними правами та/або їх здійснення.»
Таким чином, у зв’язку із тим, що загальні збори учасників товариства не є ані органом правління, ані іншим виконавчим чи контрольним органом, ані наглядовою радою, ані спостережною радою, ані ревізійною комісією товариства, то особи, зазначені у п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону № 1700-VII, мають право приймати участь у загальних зборах учасників товариства.
Водночас частина 1 ст. 36 Закону № 1700-VII передбачає, що особи, зазначені у п. 1, підпункті «а» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону № 1700-VII, зобов’язані протягом 30 днів після призначення (обрання) на посаду передати в управління іншій особі належні їм підприємства та корпоративні права у порядку, встановленому законом.
Тобто одна норма Закону № 1700-VII хоч і з певними обмеженнями, але дозволяє володіти корпоративними правами, а друга – зобов’язує передати їх іншій особі при призначенні (обранні) на посаду.
Проте ст. 36 Закону № 1700-VII не містить жодних вказівок на дії та строки вчинення таких дій зазначеними особами у разі набуття ними корпоративних прав, коли вони вже перебувають на посаді (як приклад, отримання корпоративних прав в порядку або інші не заборонені законом способи придбання таких прав), що створює умови для різного правозастосування даної норми.
Тим більше, що таке неконкретне визначення зобов’язання у ст. 36 суперечить змісту корупції, потенційних конфліктів інтересів, реальному конфлікту інтересів, які містить ст. 1 Закону № 1700-VII.
Таким чином, чинний Закон України «Про запобігання корупції» у контексті обмеження прав суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення потребує подальшого доопрацювання, приведення його у відповідність з вимогами Конституції України та чинного законодавства України.
Старший юрист Європейської правничої компанії Р. І. Пугач